Ми так і не отримали відповіді, хто переміг у першій серії, Фуджікі чи Ірако? — та я от зараз думаю: може, це так і треба? може, так воно і задумувалося? може, саме так вони намагались передати буддійську красу невизначеності/недосконалості (вабі-сабність як я це називаю…) на рівні оповідання? Це було б дуже круто… (і я знаю, що манга триває ;-) ).

Оце насправді краще аніме 2007 року (й одне з найкращих взагалі). І я радий, що мені прийшлось його перекладати ^__^.

Основна сторінка перекладу

Повний архів перекладу (12 серій).

На мій погляд це пов’язано з внутрішньою ментальністю японського бою на мечах взагалі — все вирішується в принципі одним вирішальним ударом. І це досить зрозуміло — бліц-кріг завжди був основною концепцією наступального бою. Що може бути більш красивим, ніж швидка переможна війна, точна і продумана, як хірургічне втручання, і одночасно люта і безумна в своїй рішучості йти до кінця, на смерть? Цивільні не страждають, жертв мінімум, матеріальні цінності збережено (в ідеалі ;-) ) — бліц-кріг бажаний завжди і є вершиною військової науки.

Аналогічно і в японському мистецтві бою на (бойових) мечах. Головною метою була смерть противника, завдана якомога швидше з мінімальною кількістю рухів. Усе дуже прагматично. Усе підкорено єдиній меті — вбити. Краса саме в цьому (а не в якихось рухах чи стойках, все це вторинне). Наскільки я розумію, по всій Японії існувала купа доджьо (бойових шкіл), в яких можна було навчитись тій чи іншій техниці бою.

І, природно, у кожного доджьо головна техніка була своя, відрізна від інших. Така головна техніка була таємною — адже це був в принципі смертельний удар, і його несподіванність була важливим чинником його ефективності. Тому кожне доджьо тримало такий свій удар у страшенному секреті. Оскільки він був смертельний, то обучали йому на бойових мечах (а не на дерев’яних), і він заборонявся до використання у тренувальних боях.

Власне, навчання у доджьо проходило декілька стадій на шляху до основної “таємної техніки”. Загалом, звісно, ці стадії були просто більше педагогічним заохоченням для молодих учнів, головним були якраз щоденні рутинні тренування; як казав своєму наступнику один помираючий учитель (Хаґакуре):

Я передав тобі усі таємні техніки цієї школи, і більше мені нічого сказати. Та якщо ти хочеш навчати учнів — маєш щоденно практикуватися із дерев’яним мечем. Кращість — це не питання таємних технік…

— але і в цих стадіях, і в цій таємній техниці був свій смисл теж. Однією з таких стадій була стадія внутрішнього мокуроку (目録) — внутрішнього статуту (як я це перекладаю в Шіґуруї). Мокуроку — це така збірка сувоїв, в кожному з яких описувалася якась одна техніка, і які були складені у тому порядку, у якому відбувалося навчання ним учнів. Коли учень вивчав таку збірку внутрішніх технік, йому надавався ранг власника “внутрішнього статуту” (оскільки раніше йому цей статут і передавався).

Подивимось, у чому полягала техніка внутрішнього статуту Коґан-рю (стиль Коґан (Тигряче око) в Шіґуруї). Цю техніку називають “Потоком“, і вона складається з певної хватки і певним чином виконаного руху. Хватка ця спрямована на подовження області нанесення удару за рахунок того, що меч тримають не затиснувши рукоять в долоні посередині, як звичайно, а за самий її кінець, як на малюнках:

Рух полягає у тому, що в процесі нанесення удару меч ковзає в долоні від твердого затиску до самого кінця рукояті, таким чином, щоб в момент найбільшої сили удару його вістря опинилось на найдальшій відстані. Цю техніку Фуджікі мимовіль вдосконалив, коли виконав його замерзлими пальцями з ножен. Кадр надзвичайної краси:

(Один з них вже мертвий (здогадайтеся хто…)).

Я не фахівець і не знаю, наскільки реалістично нанести подібний удар; але що я знаю точно, так це, що такий удар одноразовий і виключно атакуючий — якщо ти помилився і не вбив противника, ти після нього практично беззахисний.

Щодо центральної таємної техніки Коґан-рю Наґаре-боші (Зірка бажання, Падаюча зірка), то її сутність видно на наступних кадрах (хватка у виконанні самого Івамото Коґана):

Вона полягає у буддійському принципі, до якого Фуджікі дійшов, намагаючись зрозуміти, як Івамото вдалося одним ударом зробити дірку в боці глечика:

Якщо хочеш щось взяти, маєш спочатку віддати. Якщо хочеш відкрити щось, маєш спочатку його закрити.

Техніка ця спрямована на підвищення сили/швидкості удару. Досягається це тим, що перед нанесенням удару вістря меча затискається рукою — при цьому бойова рука, що тримає рукоять, намагається ніби вирвати вістря з іншої руки; таким чином начебто створюється додатковий потенціал удару, і коли вістря відпускається, удар виходить більшої сили і швидкості, ніж зазвичай. Інколи цей удар може поєднуватись з “потоком”, описаним вище.

Цікаво, що Ірако Сейґен розвинув цю техніку (Мумьоо Саканаґаре — Сліпий протипотік). Ефективність удару в Наґаре-боші напряму залежить від сили стримання, а значить руки. Ірако став використовувати для стримання спочатку землю (див. зліва), а потім ногу (справа):

А сам удар перетворив на дворучний (наносив обома руками). Переможна стійка Ірако Сейґена:

Такий його удар розрізав противника навпіл знизу вверх. Наґаре-боші від Коґана проти Мумьоо Саканаґаре від Сейґена:

А перемогу святкував… Додивіться до 12-го епізоду і побачите, хто! ^__^

Основна сторінка перекладу.