Zettai Shounen overall is pretty light-hearted film, but I was impressed how it deals with the theme of death in 16th episode.

Okaka-baba (old lady Okaka) is an old stray cat — she came all the way to Ayumu (protagonist) in Tokyo only to leave him next morning. After a long journey she was very exhausted and they definitely gave us a hint, that she had died after that. But since it’s a Japanese story (and children-targeted one), they simply couldn’t tell us this explicitly and instead resorted to some metaphor. When Aymu woke up in the morning and didn’t find Okaka-baba, he then took a look outside and noticed there hers pawprints on the snow. So he walked out wanting to trace her. But on the road her pawprints had entangled with people’s footprints and so had became untraceable any further…

I think it was a metaphor for death. Pawprints on the snow symbolize individuality, because they lead us to their owner. When they merged with many footprints, their owner had became untraceable, so she (Okaka-baba) in a way had lost her individuality. And it means death. Till the end of the series we haven’t seen her anymore.

Impressive view. I wonder do all the cemeteries in Japanese cities look the same? Illustration of space deficit in metropolises.

Follow-ups:
Tokyo, Shibuya, Morning
Death and Decomposition, Смерть та розкладання
The Medicalization of Death

Follow-ups:
Cemetery near Mori Towers, Roppongi, Tokyo

Смерть — зловісна тема для всіх нас. Образи, що їх багато хто асоціює з нею — Стара з косою, скрипучі гроби, кінцівки скелетів, плакучі верби та надгробки, — часто дуже нервують, якщо не жахають. З дитинства ми навчені поєднувати усміхнені черепи та вибілені кістки зі смертю та злостивими духами — щось, що лишається з нами на все життя.

Та смерть є просто притаманною частиною життя і природи. Дерева в’януть та вмирають. Тварин забивають, щоб нагодувати тих, хто стоїть вище у харчовому ланцюгу. Клітини наших тіл вмирають кожного дня, і їх заміняють нові.

Мета цієї статті поінформувати, а не настрахати, широку публіку. Якщо ви м’якосерді і не в змозі витримати надто натуралістичних описань, дуже радимо не продовжувати читання.

Що таке смерть?

Смерть — це незворотна втрата якостей живої матерії, інакше кажучи, смерть є припиненням життя. В момент смерті тіло зупиняє свої механізми життя і більше ніколи не починає їх знов.

Існує дві основні фази смерті:

1. соматична смерть, а саме припинення життєвих процесів, і
2. молекулярна смерть, а саме прогресуюче розкладання тіла.

Соматична смерть

Наше тіло складається з мільярдів клітин, і всі вони потребують два важливих компоненти щоби жити: кисень та енергію. Кисень, що подається до цих клітин нашої кров’ю, використовується в комплексних біохімічних процесах, в яких задіяні глюкоза та жирні кислоти, для синтезу аденозину трифосфату (АТФ), який, розпадаючись, вивільняє величезну кількість енергії.

Оскільки кисень критичний елемент для клітинної системи, втрата кисню є критичною теж і, без швидкого поновлення постачання кисню, призводить до клітинної смерті та розкладання.

Перше, що стається, коли людина помирає, це припинення функціонування серця¹⁾. Оскільки функцією серця є підтримування кровообігу у циркуляторній системі, коли серцебиття припиняється, також припиняється циркуляція крові. В той же час людина припиняє дихати, що зупиняє постачання свіжого кисню у систему. Без постачання кисню клітини починають гинути одна за одною.

Першими помирають клітини, чутливі до рівня кисню — гангліонарні клітини центральної нервової системи, відповідальні за передачу інформації в тілі. Смерть мозку — смерть частин стовбура мозку, відомих як життєві центри, що задіяні в обслуговуванні респіраторних та циркуляторних систем, — стається за лічені хвилини кисневого голоду²⁾. Далі слідує смерть менш чутливих клітин³⁾. Процеси кисневого обміну цих клітин загалом припиняються, хоч деякі хімічні процеси кисневого обміну можуть тривати години після смерті. Врешті решт, однак, коли температура тіла падає, і накопичуються продукти розпаду, ці процеси припиняються теж.

СУПУТНІ ОЗНАКИ СМЕРТІ

Прямі ознаки

i. Блідість та втрата шкірної еластичності

ii. Зміни в очах (окулярні ознаки)

1. Сегментація кров’яних прожилок сітківки — В межах години по смерті. Жилки кров’яних судин в очах стають нерегулярними та грудкуватими, оскільки червоні кров’яні тільця збираються в грудки, скупчуючись навколо диску зорового нерва та переливаючись за його западину. Це стає більш помітним зі зменшенням руху крові, а коли кров зупиняється повністю, прожилки залишаються незмінними. Ця ознака присутня не завжди.
2. Втрата тиску в очах (внутрішньо-окулярне напруження) — В межах 24 годин по смерті.
3. Чорні плями на склері (Tache noire de la sclérotique) — До 2-х днів по смерті. Ця ознака має місце тільки якщо очі лишаються відкритими після смерті. Цятки — зазвичай трикутні, але інколи круглі чи овальні — з’являються на роговиці, зазвичай розвиваються на зовнішньому боці, поступова прогресуючи на внутрішній. На початку вони зазвичай жовті, та потім стають коричневими, а далі чорними.

iii. Млявість основних м’язів

М’язи втрачають форму та контур, тіло розплющується в зонах контакту з поверхнею, на якій лежить — зазвичай в області лопаток, сідниць та ікр. Це відомо як «контактне розплющення». На цей час, м’язи ще в змозі реагувати на електричні стимули.

2. Зміни, що стаються за перші 12 годин

i. Algor mortis (Охолодження тіла)

Нормальна температура тіла людини 37°С. Оскільки людське тіло постійно втрачає тепло в процесах випромінювання, конвекції та випаровування, тепло має постійно виробляться тілом в метаболічних процесах, які допомагають підтримувати потрібну температуру, необхідну для життєвих ферментних функцій. Тож коли стається смерть, виробництво тепла припиняється, і тіло охолоджується⁴⁾, допоки не приймає температуру оточуючого середовища.

Багато чинників впливають на охолодження тіла. Загальна помилка вважати, що охолодження тіла відбувається за Ньютоновим законом охолодження⁵⁾. Більш того, така саме загальна помилка вважати, що температура тіла є нормальною на момент смерті.

На охолодження тіла впливають:

1. Середовище — Тіло охолоджується швидше у холодному, сирому середовищу з вентильованим повітрям, ніж у жаркому, сухому приміщенні.
2. Поза тіла, статура та відкрита поверхня тіла — Чим більша площа відкритої поверхні, тим швидше охолодження тіла. Зареєстровано, що м’язова активність теж може допомогти визначити швидкість охолодження — тіло, чиї м’язи витратили запас глікогену, можуть продукувати малу кількість тепла, розщеплюючи глікоген, а тому охолоджується більш швидко. Худі тіла, а також тіла дітей чи підлітків охолоджуються швидше, аніж тіла гладких дорослих, що визначається коефіцієнтом площі тіла до його ваги. Крім того, гладке тіло холоне повільніше завдяки ізоляції, яку надає підшкірний жир.
3. Одяг — Одяг і покривала зазвичай створюють ізоляцію, яка перешкоджає охолодженню.
4. Температура тіла під час смерті — Температура тіла під час смерті може бути нормальною чи ненормальною в залежності від причини смерті. Пошкодження тепло-регуляторних центрів, спричинене містковим крововиливом⁶⁾ і подібними ушкодженнями, а також важкими інфекціями можуть призвести до того, що температура тіла досягне 40°С на момент смерті. Більш того, вибухові інфекції можуть призвести до того, що температура тіла навіть зростатиме ще декілька годин після смерті.

ii. Livor mortis (Трупні плями)/Post-mortem hypostasis (Післясмертні гіпостази) (Набрякання)

Коли припиняється циркуляція крові, поступово всі рухи рідини у тілі стають гравітаційними — тобто, кров набуває тенденцію текти вниз. Тож вона накопичується у капілярах і малих венах відповідних частин тіла, що виявляється у пурпуровому та червоно-пурпуровому кольорі⁷⁾ шкіри. Це відомо як набрякання, і стається воно в межах від півгодини до двох годин по смерті, повністю розвиваючись за 12 годин^{8 )}. Його можна спостерігати на спині і кінцівках, мочках вух та піднігтєвих тканинах трупа, якщо він був покладений на спину; спочатку воно проявляється як місцеве ряботиння, потім поступово поширюється і спричиняє обширні зміни кольору тканин. Якщо труп розітнути, можна також спостерігати скупчення у внутрішніх областях мозку, частинах легень, шлунка, печінки, нирок та кишечнику, ближчих до низу⁹⁾. Інколи розширені кров’яні судини в зонах особливо інтенсивних набрякань розриваються, спричиняючи низку пурпурово-чорних крововиливів.

Величина набрякань залежить від об’єму крові у обігу і від того, як багато крові згорнулося — адже за 30-60 хвилин по смерті кров у більшості випадках стає перманентно незгорненною¹⁰⁾. Однак, будь-який тиск на зони «контактного розплющення» — хоч би й найменший — припиняє притікання крові до них і призводить до появи блідих, знекровлених ділянок шкіри. Після остаточного сформування, кров більше не рухається, навіть якщо пересувати тіло.

iii. Rigor mortis (Трупне задубіння)

Після початкової млявості вольові і невольові м’язи тіла втрачають еластичність — феномен, відомий як рігор мортіс (трупне задубіння); вислів «дати дуба» виник завдяки саме цьому явищу. У житті, скорочення та релаксація м’язів виникають в результаті ковзання один по одному всередині даного м’язового елемента¹¹⁾ двох м’язових протеїнів актина та міозина. Скорочення м’яза наступає, коли ці два компоненти в’їжджають один в одного; релаксація стається, коли вони роз’їжджаються знов. Процес можливий завдяки розщепленню молекули АТФ, яке генерує достатню енергію. Коли відбувається смерть, кисень більше не постачається у клітини, і рівень АТФ підтримується тільки безкисневим (анаеробним) розщепленням глікогена. Коли це джерело вичерпується, міозин лишається замкненим у актині; коли тіло повністю позбавляється АТФ, наступає рігор мортіс.

Зареєстровано, що рігор мортіс в пересічних умовах наступає за три чи чотири години по смерті і зникає на 36-48 годині по смерті; однак, період тривання його може дуже варіюватися. Розпочинається рігор мортіс не завжди в однаковому чи симетричному порядку; однак, можна сказати, що для нього типово розвиватися спочатку в малих м’язах — у віках, обличчі, нижній щелепі і шиї, після чого перебиратися на тулуб та кінцівки¹²⁾. При цьому не відбувається помітного укорочення м’язів, хіба що вони були напруженими безпосередньо перед початком задубіння. Коли рігор мортіс охоплює все тіло, суглоби стають затверділими, і переміщення кінцівок стає можливим тільки по застосуванні грубої сили — в випадку перелому рігор не повертається, якщо перед цим він був повністю розвиненим. Традиційно вважається, що зникає рігор мортіс в тій самій послідовності, що і розвивається, до млявості вторинних м’язів.

На його розвиток впливають такі чинники, як:

1. Температура середовища — Висока температура пришвидшує початок рігор мортіс і скорочує його тривалість; якщо температура нижча за 10°С, розвиток рігор мортіс вважається малоймовірним.
2. М’язова активність перед смертю — Помічено, що рігор мортіс виникає і проходить швидко у тих, хто помер після тривалої м’язової активності.
3. Хвороби та неприродна смерть — Сепсис та тривалі хвороби пришвидшують початок рігор мортіс; смерть від асфіксії затримує його. Подібно до цього, якщо смерті передували важкі крововиливи, рігор мортіс затримується.

Рідка форма м’язового задубіння, трупний спазм, стається в момент смерті. Він частіше за все спостерігається під час насильницької смерті — якщо відбулося самогубство за допомогою ножа чи вогнепальної зброї, або вбивство. Також це можливо під час смерті від утоплення чи отруєння. В багатьох подібних випадках, спазм зачіпає тільки задіяні м’язи, такі, як передпліччя та рука, в якій зазвичай лишається затисненим об’єкт, що спричинив смерть — зброя самогубства, щось вирване у нападника, або будь що, близьке до жертви на момент смерті.

iv. Спонтанні рухи

Це напевно найбільш застрашливі маніфестації соматичної смерті. Ступні та ноги трупа можуть здригатися та рухатися години по смерті. Це, без сумніву, саме ті явища, що спричинили жахливі історії про посталих мерців та про їхню загрозу для живих.

Однак, рухи мерців спричинені біохімічними реакціями, а не мстивими духами. Бардоннел та ін. (1936) спостерігав такі рухи у трупа на 13 годині по смерті. Такий же феномен відмічався у тіл, померлих від холери та жовтої лихоманки. Француз припустив, що спонтанні рухи спричинені акумуляцією вуглекислого газу в крові та м’язах; однак, цей феномен відбувається тільки за особливих обставин, таких як висока температура, екстремальна поза тіла на момент смерті чи підвищений тонус¹³⁾, спричинений певними отрутами (Форстером в 1964 було продемонстровано, наприклад, що отрута паратіон підсилює рігор мортіс). За певних умов, коли гази реверберують на голосових зв’язках, можуть бути чутні навіть звуки.

Молекулярна смерть

ГНИТТЯ

Гниття — остання ознака смерті, останнє підтвердження того, що життя пішло. Воно представляє собою поступове розкладання тіла у гази, рідини та солі бактеріями та ферментами тіла. Цей процес починається разом з початком смертей клітин, але зазвичай протікає непомітно декілька годин по смерті. Початок гниття визначається великою кількістю чинників, таких як атмосферна температура, сирість чи вологість (які спричиняють ріст мікробів), вік та попередня інфекція.

Смертельний жах перед ордами червів, що нападають на тіло після погребіння, мальовничий та, можливо, травматичний — але абсолютно безпідставний. Ніяким способом черві не з’являються на сцені смерті, хіба що тіло поховано прямо у ґрунт, або гроб розпадеться із часом. Насправді, останні упорядники тіла — ті самі, що супроводжують його все життя, мікроорганізми. Напевно є певна іронія природи у тому, що перші речі, які вітають людину при народженні, є також останніми, що прощаються із нею по смерті.

В житті людина співіснує з мікроорганізмами, що живуть як всередині організму, так і поза ним. Коли кровообіг припиняється, імунна система поступово припиняє опір, оскільки її компоненти зупиняються і відмирають один за одним. Не стримувані імунною системою бактерії¹⁴⁾ респіраторного та шлунково-кишкового тракту покидають своє середовище, проникають крізь слизовий шар і швидко вторгаються у тканини. До них приєднуються мікроорганізми ззовні. Вони вивільняють певні ферменти, що розкладають тканини на менші, простіші компоненти. Розірвані клітини тіла у свою чергу вивільняють ферменти, що теж починають допомагати мікробам розкладати мертву матерію.

Інколи мухи та жуки відкладають яйця на тілі перед погребінням. Ці яйця дають життя личинкам, які годуються мертвою плоттю. Однак, на відміну від бактерій, ці комахи потребують кисню, а тому помирають після поховання.

Зміни в тканинах під час гниття відбуваються в такій послідовності:

1. Зміни кольору тканин

Перша видима ознака гниття — зелений чи зеленувато-червоний колір шкіри. Вибухаючи, червоні кров’яні тільця вивільняють свій запас гемоглобіну¹⁵⁾, який просочується крізь стінки кров’яних судин і фарбує оточуючі тканини у червоний чи червоно-коричневий колір. Далі з ними відбуваються хімічні зміни, в результаті яких з них формуються різноманітні похідні елементи, серед яких сульфогемоглобін, який фарбує тканини у зеленувато-жовтий, зеленувато-блакитний чи зеленувато-чорний колір.

Зміна кольору починається на шкірі передньої черевної стінки і поширюється на бік, груди, кінцівки та обличчя, набуваючи мармурового веноподібного візерунку. На цей час пройшов вже тиждень по смерті. Шкіра стає блискучою та набуває тьмяного червоно-зеленого або пурпурово-чорного кольору. Великі пласти епідермісу — верхнього покрову шкіри — легко піддаються при найменшому контакті, відкриваючи вологу світло-рожеву основу, яка, будучи висушеною, набуває властивостей жовтого пергаменту.

2. Виділення газів

Оскільки тіло тепер стає повністю аноксічним (безкисневим), всяка метаболічна активність, що має місце в ньому тепер, ферментативна, а значить в результаті її виробляються різноманітні гази, зокрема метан, вуглекислий газ, аміак та водень; також виробляється багато органічних речовин, таких як масляна кислота та меркаптани, які разом спричиняють нестерпний сморід трупа.

На шкірі формуються пухирі. Вони різних розмірів, від 1 до 20 см, і наповнені темною рідиною та гнилісними газами. Вони лопаються при першому дотику, обнажаючи таку саму основу, як описано вище.

Газовиділення спричиняє розбухання тіла, особливо в областях, де шкіра найбільш податлива¹⁶⁾. Найшвидше цей процес протікає у кишечнику, де найбільша кількість бактерій. Сформовані гази спричиняють розширення черева і збільшення тиску всередині нього, що інколи призводить до виділення калу з прямої кишки та вмісту шлунку з носу та рота. На обличчі гази спричиняють розбухання повік, міцно їх закриваючи; губи розпухають та надуваються; щоки випинаються, а розширений язик висовується крізь губи. Кривава піна може з’являтися на роті та ніздрях. Волосся на голові та інших частинах тіла стає податливим біля коріння, і може бути легко відірване.

У цей час нігті рук та ніг легко від’єднуються разом із великими пластами епідермісу, зазвичай формуючи «рукавиці» та «шкарпетки»; усе тіло неймовірно розбухає. Врешті решт, тиск газу досягає свого максимуму, і черевна порожнина розривається. Пройшло декілька тижнів по смерті.

3. Зрідження тканин

Скрізь по тілі продовжується гниття. Воно починається зі зміни кольору органів і прогресує у зрідження тканин. Тілесні жири перетворюються на олеїнові, палмітинові та стеаринові кислоти; протеїни розкладаються до амінокислот, будівельних блоків протеїнових молекул. Мало помалу тіло розпадається.

Як правило, частини тіла із меншою кількістю м’язів зріджуються швидше мускулистих органів. Очні яблука, шлунок та кишки перші у цьому процесі. Маленькі білі гранули під назвою «просовидні диски» інколи формуються на зовнішній поверхні серця. Само серце стає млявим і тонкостінним. Селезінка та легені стають м’якими та крихкими; виділення газів призводить до формування на легенях та мозку стільникоподібних візерунків. Мозок перетворюється на кашицю. Зазвичай капсули печінки, селезінки ти нирок витримують довше, перетворюючись на м’ясисті мішки наповнені густою, мутною рідиною. З часом вони розриваються теж.

Врешті решт, після руйнування всіх м’яких частин, розкладаються з’єднальні тканини та хрящі. Лишається скелет.

ОМИЛЕННЯ (Формування жировоску)

Інколи гниття трупа не призводить до скелетезації. Інколи, під час розкладу жирів гідролізом та гідрогенізацією, умови стають надто кислотними для бактеріальної активності. Коли це стається, тілесні жири перетворюються на жировіск, жовтувато-білу, жирну, воскоподібну субстанцію, яка пахне сиром, землею та аміаком. Ця субстанція плаває у воді, розчиняється у гарячому алкоголі і ефірі, і горить легким жовтим полум’ям.

Формування жировоску, природна форма консервації, рідкісний процес, що потребує теплого, вологого середовища та участі гнилісних бактерій, таких як Clostridium welchii. Зазвичай він формується у підшкірних тканинах, особливо на щоках, грудях та сідницях; за дуже рідких умов підшкірні тканини всього тіла можуть перетворитися на жировіск. Внутрішні органи рідко бувають задіяні. Жировіск разом з муміфікованими м’язами, волокнами та нервами формують природно консервоване тіло, чиї риси зберігаються впізнаваними. Процес займає 5 чи 6 місяців¹⁷⁾ по смерті, і тіло може зберігатися роками у цьому стані.

МУМІФІКАЦІЯ

Інша модифікація гниття — муміфікація, висушування тканин та внутрішностей після смерті. За сухих умов та вентиляції повітря, особливо якщо відбулося омилення, тіло зіщулюється до темної шкірястої, пергаментної маси шкіри та сухожилків навколо кісток. Шкіра у паху, на шиї та у пахвах інколи розривається у цьому процесі. Внутрішні органи зазвичай не зберігаються, окрім особливих випадків. Анатомічні риси за цих умов зберігаються.

Час, потрібний для повної муміфікації, варіюється, але в таких країнах як Єгипет, де належний клімат, муміфікація здійснюється та завершується за декілька тижнів.

Прискорене розкладання: КРЕМАЦІЯ

Оскільки простір на кладовищах все більш обмежений, багато людей зараз обирають замість погребіння кремацію. Зміни, що стаються із тілом при цьому процесі, дуже різняться від змін при похованні і відбуваються за декілька годин, а не місяців чи років.

Тіло кремують зазвичай при температурі 926°С (1 700°F); його спалюють до кісток, спочатку обвуглюючи. Товсті тіла запалюються та згорають швидше, ніж м’язисті. Коли виникає скелет, полум’я приймає відтінки різних блискучих кольорів, оскільки випаровуються різноманітні солі та хімічні сполуки тіла — іскри блакитно-зеленого кольору від міді та пурпурового від калію виникають серед тепло-жовтих та помаранчевих язиків полум’я. Оголені кістки чорнішають, оскільки органічний матеріал карбонізується; пізніше, ці кістки сірішають і нарешті стають білими. Коли це стається, кажуть, що кістки кальціювалися; вони стають дуже крихкими. Череп може тріснути від жару, інші кістки скривитися, вигнутися чи сформувати крихітний шаховий або серповидний візерунок; однак, в основному скелет лишається цілим.

Ці рештки виймають з «реторти» чи печі і в контейнері важким магнетичним утюгом розмелюють на маленькі фрагменти, потім просіюють крізь сито приблизно 5 мм в діаметрі, після чого поміщають в кінцеве місце поховання.

В КІНЦІ…

…Навіть якщо це означає забуття, друзі, я вітаю його, оскільки воно не ніщо, ми будемо жити знов у тисячах стеблин трави та мільйонах листах… тут у фізичному світі, який є нашим правдивим домом і завжди ним був.

З «Бурштинової підзорної труби» Філіпа Пулмана.

Відомий жарт, що єдині вірні речі у житті це смерть та податки. На відміну від податків, смерть справді неминуча — як би довго ми не жили, смерть прийде до нас одного дня. Напевно, страх зникнути назавжди змушує нас жахатися смерті. Так жах перед смертю став широко поширеним у нашому суспільстві, закарбувавшись у культурних табу та забобонах. Медіа — особливо кіноіндустрія — з іншого боку, заробляють мільярди щорічно на книжках і фільмах, що винахідливо страхають нажахану, але смертельно зачаровану аудиторію.

І все ж смерть не несе повного забуття, а просто завершує чергове коло життєобігу. Так само, як падає дерево, а замість нього виростають багато інших, так і до нас доходить черга в самозбережувальній екосистемі, що дала нам життя. Так само, як нас лякає долина тіней, ми можемо втішатися знанням, що хоч ми і гинемо і розчиняємось, та даємо іншому рости і жити замість нас.

1) Серце людини, проголошеної клінічно мертвою, може бути штучно запущено знов; однак, це не означає, що ця особа оживе. За таких обставин серце, що б’ється, може бути використане для трансплантації.

2) Закон вимагає, щоб смерть мозку була засвідчена двома лікарями, що кваліфіковані не менше 5 років, і які вчинили два тести із інтервалом між ними. Хоч життя особи, чий мозок помер, і може штучно підтримуватися вентилятором, її тіло тим не менш починає розкладатися.

3) Найменш чутливі клітини — це клітини з’єднальних тканин, які переживають кисневий голод декілька годин.

4) Виробництво тепла не зупиняється миттєво в момент смерті, оскільки певні безкисневі метаболічні процеси тривають ще деякий час, поки клітини не стають надто стисненими продуктами розпаду.

5) Ньютонів закон охолодження стверджує, що темп охолодження тіла — і не обов’язково мається на увазі плоть — визначається різницею між поточною температурою тіла і температурою оточуючого середовища. Тож гаряче тіло охолоджується швидше за більш прохолодне — його початкова швидкість охолодження буде вищою, та потім поступово зменшиться в процесі охолодження. Змальований на графіку цей процес мав би спадаючу гіперболу. Зрозуміло, однак, що Ньютонів закон має відношення тільки для малих неорганічних об’єктів, і непридатний для описання охолодження складних нерегулярно-сформованих мас таких як людське тіло.

6) Крововилив, що стається у містках — тонких тканинах, які з’єднують частини органів, або ж стрічках нервових волокон, які з’єднують продовгуватий мозок (medulla oblongata) і мозочок (cerebellum) з верхніми областями мозку.

7) Зареєстровано випадки, коли колір трупного набрякання обумовлений наявністю певних хімічних речовин на момент смерті. Черешнево-червоні гіпостази можуть означати гостре отруєння оксидом вуглецю; набрякання людини, що померла від калію хлоратового отруєння, може мати шоколадне-коричневе забарвлення.

8 ) Таким чином у судових дослідженнях медексперти визначають, чи пересували тіло після смерті.

9) А саме: у спинних частинах легень, печінки та нирок; задній стінці шлунку, і у нижчих витках кишечнику.

10) Це відбувається завдяки вивільненню фібріолізіну — який розкупорює згустки — з капілярів та серозних поверхонь.

11) Відомого як саркомер.

12) Шапіро вважав, що хоча рігор мортіс починає розвиватися у всіх м’язах одночасно, менші маси мають тенденцію дубіти швидше, ніж більші.

13) Тілесний чи м’язовий тонус.

14) Оскільки тіло одразу після смерті відчуває кисневий голод, більшість бактерій, що вступають у дію, анаеробні (безкисневі) — такі, що не потребують кисню, або ж не терплять його.

15) Гемоглобін — це червоно-пігментований протеїн, що придає червоним кров’яним тільцям їхній колір. Вони відповідають за постачання клітинам кисню, а також відвід від них вуглекислого газу.

16) Області такі як мошонка, пеніс, язик (labia majora), груди та обличчя.

17) Хоча були випадки, коли жировіск спостерігався на 3-4 тижні, за ідеальних умов (Шпіц і Фішер, 1980).

По темі:
The Medicalization of Death
Cemetery near Mori Towers, Roppongi, Tokyo

The appropriate place of death has become firmly located outside of the community and within the hospital

Text:

The medicalization of death has played a major role in the modern denial of death. Doctors first began to appear at the deathbeds of the privileged during the eighteenth century, making it possible, with the use of opiates, for one to die without pain. The promise of a pain-free death meant that, over time, doctors took the place of the clergy at the moment of death. Advances in medicine since the nineteenth century have resulted in a dramatic decline in deaths from short-term infectious diseases. Whereas before, the mortality rate was particularly high among children, and remained at a relatively high level throughout adulthood, today the incidence of death is concentrated among the elderly.

Most people in modern Westernized societies die in hospitals or in other institutions, away from home and hidden from society. In the period that follows the person’s death, family and friends keep their grief to themselves. The general attitude towards death in Westernized societies seems to be that of fear and shame. Dying people induce discomfort and embarrassment, and as a result are removed from the community to die in isolation. Mourners are also often left isolated, because they are living reminders of the unavoidable reality of death, and are avoided rather than supported.

The appropriate place of death has become firmly located outside of the community and within the hospital. Set here, it is no longer the occasion of a ritual ceremony over which the dying person presides while surrounded by friends and relatives. Instead, death has become a technical phenomenon. Dying is no longer seen as a spiritual transition but as a medical condition. The central character at the scene of death is now not the dying person, but the doctor, who relies not on prayer, but on surgery, drugs, and medical knowledge. Even the knowledge of the person’s condition is no longer held by the individual, but has become the property of the medical team, who often choose to keep it from the patient. The information that he or she is in fact dying is often withheld from the patient by the doctors, either out of a misguided notion that the person will not be able to cope with such knowledge, or out of a plain unwillingness to approach the subject of death. When a person is severely ill, he or she is usually treated as someone with no right to an opinion, and it is often someone else who makes the decision to hospitalize that person.

In the twentieth century, grief has also become medicalized, with psychiatrists now defining what is normal and what is abnormal grief, whereas previously, community norms defined appropriate mourning. Bereavement has come to be viewed as an experience similar to that of a disease, in that it is treated more as an illness than as a change in social or religious status. Grief is considered as a deviation from the path of normal behaviour, a path to which the bereaved person is expected to return to in time, just as an ill person may return to good health.

It can be said, therefore, that the social organisation of death, dying, and bereavement generally takes place outside of the community. It seems the field of medicine is more concerned with prolonging life than actually reducing suffering. Death has been tamed, to a certain degree, in that it has become largely predictable, can be postponed by medical treatment, and takes place mostly within organized bureaucratic structures. In the end, however, there is no control over death, and because of this death offends modern human beings. This inability to ultimately control death is viewed by the medical world, and modern society in general, as a failure.

Follow-up:
Death and Decomposition