Ведмідь був дорослим ведмедем-самцем, тож був він дуже великий. Лише кілька днів, як він заїхав у 305 кімнату, що в трьох дверях від мене. За звичаєм, якого в наші дні рідко дотримуються переїжджі, він роздав усім пожильцям одного з ним поверху “переїздної” соби², та й ще по десять листівок кожному на додачу. Мені це було здалося чималим проявом самотності; та все ж, будучи ведмедем, таки, мабуть, не зайве виказувати оточуючим побільше ввічливості.

Отож, як я приймала від нього ту собу, під час розмови і з’ясувалося, що ми із ведмедем не такі вже й повні незнайомці.

Побачивши дощечку з прізвищем на дверях, ведмідь звернувся до мене:

“Чи ви, бува, часом не з Такого-то міста будете?”

Коли ж я відповіла “Так воно і є”, – він розповів, що якось у тому місті заступником голови був дядько однієї людини, що зробила ведмедеві неабияку послугу. І прізвище того заступника було таким же, як в мене; і по розгляді виявилося, що той тодішній заступник приходиться моєму батькові двоюрідним братом. То було майже неістотне рідство, та все ж ведмідь був, схоже, глибоко ним схвильований й ну заходився розводитися про це, пересипаючи мову слівцями на кшталт “узи” і такими іншими. Як не подивись – з того, як він представився сусідам по переїзді, з його манери говорити, – то був радше старомодний ведмідь.

От із цим-то ведмедем я і йду тепер у схожу на похід прогулянку. На тваринах я особливо не розуміюся, тому не знаю, чи це місячний ведмідь³, а чи бурий, або, можливо, малайський. Та відчуваю, що прямо його про це спитати буде неввічливо. Я не знаю навіть і його імені. Було спитала, як до нього краще звертатися, – то він, пересвідчившись спочатку, що довкола інших ведмедів не було, відповів так:

“На даний момент імені в мене нема; та й до того ж, як я тут єдиний ведмідь, потреби в ньому не буде й надалі, чи не так? Що ж до звертання, мені подобається “аната 貴方”⁴ – так, “аната” з канджі⁵; – і коли вимовляєте це слово, було би чудово, якби ви думали про нього канджі, радше ніж хіраґаною⁶. Та, звісно, це не так вже й важливо; будь ласка, звертайтеся до мене, як забажаєте.” Як не поглянь, був це таки дещо архаїчний ведмідь. І не лише архаїчний, а ще й зі схильністю до розважливості – вирішила собі я.

Шлях до берегу річки біг вздовж заводнених рисових полів. Дорога була асфальтована, і час від часу повз нас проїжджали машини. Кожна машина, наблизившись до нас на відстань заледь не витягнутої руки, скидала швидкість і повільно об’їжджала нас по великому колу. Ніхто не пройшов повз нас у зворотному напрямі. Яка страшна спека. У полях теж ніхто не працює. Лише тихе шкрябання мірно лунає з-під лап ведмедя, ступаючого асфальтом.

– Не жарко? – звернулася я до ведмедя;

“Взагалі-то не жарко, та коли я довго йду асфальтом, – трохи втомлююсь”, – відповів той.

“Та оскільки до берега річки не так вже й далеко, зі мною все буде гаразд. Дуже вам дякую за турботу”, – продовжував він.

І, між іншим, додав:

“Та як вам, можливо, стане жарко, ми завжди можемо вийти на головне шосе і знайти там якийсь придорожній готель, якщо ви не проти”, – звертаючись до мене з усією турботливістю.

– Я у шляпі, та й до того ж, переношу спеку досить-таки добре, – відмовилася я; хоча була непевна, чи не бажав ведмідь перепочити сам… Деякий час ми йшли мовчки.

Звук води, що ми почали чути звіддаля, подужчав, і ми прибули на берег річки. Як тут багато людей: хто плаває, хто ловить рибу… Я поставила речі й витерла рушником піт. Ведмідь висунув язика, злегка відхекуючись. Поки ми стояли отак, неподалік з’явилася компанія з трьох людей: два чоловіка і дитина, всі у купальних костюмах. Один чоловік був у сонцезахисних окулярах, а у другого з шиї звисала трубка для підводного плавання.

“Тату, ведмідь!”, – закричала дитина.

“Так і є – молодець, все підмічаєш”, – відповідала підводна трубка.

“Ведмідь!”

“Та це ж ведмідь!”

“Гей, гей – ВЕДМІДЬ!”

Кілька разів повторив він те саме. Підводна трубка поглядав в мій бік, намагаючись розгледіти вираз мого обличчя; подивитися прямо в обличчя ведмедю він не наважувався. Сонцезахисні окуляри просто стояв собі, нічого не казав. Дитина робила різне: висмикувала ведмедю хутро, лупцювала його; аж врешті з викриком “Удар!” вдарила його у живіт і відбігла. Дорослі ліниво попленталися за нею.

“Отакої…” – за деякий час сказав ведмідь.

“Ці мені малі… – та злого умислу в них нема.”

Я промовчала.

“Певна річ, люди різні бувають. Та у дітях малих злого умислу нема”, – сказав він, і, перш ніж я щось відповіла, похапцем пішов на берег річки.

Маленькі худі рибки вільно плескалися у воді. Як освіжає водяна прохолода моє обвітрене лице! Придивившись, я помічаю, що на одній ділянці риба знов і знов пливе то вгору, проти течії, то вниз за нею. Неначе по сторонах довгого витягнутого прямокутника. Мабуть, цей прямокутник позначає їхню територію. Ведмідь теж пильно вдивляється у воду. Що він там бачить, цікаво? Чи речі у воді так само виглядають ведмежому оку, як вони виглядають людям?

Раптовий сплеск – і ведмідь хлюпнувся до води. Він зупинився посередині річки; по тому прудко вкинув до води праву лапу і вихопив на поверхню рибу. Вона була втричі більша за ту довгу худу рибу, що плавала вздовж берега.

“Ви, мабуть, здивовані”, – повернувшись, сказав ведмідь.

“Я мав би щось сказати, перш ніж йти; та ноги раптом почали рухатися самі по собі. Величенька, еге ж?”

Ведмідь тримав рибу прямо переді мною. Риб’ячі плавники виблискували у сонячному світлі. Рибаки показували на нас пальцями і щось говорили. Ведмідь виглядав досить задоволеним собою.

“Прийміть це, будь ласка. На згадку про цей день”.

Кажучи так, ведмідь розкрив торбу, що висіла у нього на плечах. З клубка тканини, що він витягнув звідти, з’явилися маленький ніж і дошка. Вправно орудуючи ножем, ведмідь розтяв рибу, скропив її трохи заздалегідь припасеною сіллю з затоки і виклав на розгорнуте листя.

“Кілька разів перевернути – і, як доберемося додому, буде як слід сушена”.

То був до всього уважний ведмідь.

Ми сіли на траву і, дивлячись на річку, стали їсти наші бенто. Ведмідь їв французький хліб, який, де-не-де понадрізувавши, він начинив паштетом та редискою, а я – рисові кульки з маринованими сливами; після цього кожен з нас з’їв по апельсину. По тому, як ми неспішно скінчили нашу трапезу, ведмідь спитав:

“Якщо ваша ласка, не могли би ви віддати мені шкурку вашого апельсина?” – отримавши, що хотів, він повернувся до мене спиною і швидко її з’їв.

Потім він сходив перевернути рибу, яку поклав трохи віддалік, як слід вимив в потоці ніж, дощечку і чашки; закінчивши сушити їх, він витягнув з торби велетенський рушник і простягнув його мені:

“Ось, можете скористатися, як забажаєте здрімнути пополудні. Я тут неподалік прогуляюся трохи. Якщо бажаєте, можу заспівати вам колискову”, – всерйоз запропонував він.

Я відповіла, що, мабуть, зможу заснути і без колискової; ведмідь, схоже, був розчарований з того і швидко вирушив собі вверх проти течії.

Коли я прокинулася, тіні дерев були вже довгими, а поруч зі мною спав ведмідь. Рушником він не вкрився і стиха собі похропував. На березі річки лишилося зовсім трохи людей, усе рибалки. Я вкрила ведмедя рушником, пішла перегорнути сушену рибу і побачила, що рибин стало вже три.

“Гарна була прогулянка”, – сказав ведмідь, зупиняючись перед 305-ю кімнатою і виймаючи з торбини ключі.

“Сподіваюся, у нас неодмінно буде подібна нагода ще”, – кивнула я, погоджуючись. По тому я подякувала йому за сушену рибу і все інше, на що ведмідь, щодуху махаючи лапами, відповідав:

“Та нема за що!”

“Ну що ж…” – сказала я, збираючись вже йти; та ведмідь вимовив нерішуче:

“Еее…”

Я дивилася на нього, чекаючи наступних слів, однак ведмідь був схвильований і продовжував мовчати. То був справді дуже великий ведмідь. Цей великий ведмідь видав горлом щось схоже на “Уруру” і, загалом, мав радше зніяковілий вигляд. Розмовляючи, він озвучував слова у той самий спосіб, що й люди; та коли ж йому траплялися несловесні звуки чи, там, сміх, – він звучав природньо, по-ведмежому.

“Чи не могли би ви, якщо ваша ласка, обійнятися зі мною?”, – сказав ведмідь.

“У моєму рідному місті прийнято, щоб близькі друзі на прощання обіймалися. Звісно, якщо ви цього не бажаєте, нічого страшного”.

Я погодилася.

Ведмідь зробив крок уперед, широко розкрив свої лапи і, обійнявши ними мої плечі, потерся своєю щокою об мою. Він пахнув ведмедем. Потершись так само й іншою щокою, він ще раз із силою обійняв мене лапами за плечі. Ведмеже тіло було холоднішим, ніж я гадала.

“Сьогодні було справді дуже добре. Відчуваєш себе, наче побував у далекій подорожі і тепер повернувся додому. Нехай зійде на вас ласка ведмежого бога. О, і та сушена риба довго не лежатиме; думаю, буде краще, якщо ви покуштуєте її ще сьогодні ввечері”.

Я повернулася до себе, посмажила риби, прийняла ванну і перед сном написала декілька слів у щоденник. Який, цікаво, цей ведмежий бог, – спробувала уявити я собі; та в голову нічого не йшло. Непоганий день був.

¹ Бенто – коробка зі сніданком, які часто беруть на пікнік

² Соба – гречана локшина; переїздна соба – соба, яку новосели, в’їжджаючи, роздають “старим” мешканцям

³ Місячний ведмідь (ще японський) – різновид гімалайського ведмедя, має місяцеподібну мітку на грудях (див. вікі: Гімалайський ведмідь)

⁴ аната 貴方 – звертання у другій особі, має спектр значень від "ти" до "любий" (жінка до чоловіка)

⁵ Канджі – "складні" японські ієрогліфи піктографічного походження, що (на відміну від хіраґани/катакани) мають смислове, зорове навантаження; у випадку 貴方 це щось на зразок "знатна особа"

⁶ Хіраґана/катакана – "прості" японські ієрогліфи, що несуть лише фонетичне, звукове навантаження (на відміну від канджі)