Бог (КАВАКАМІ Хіромі) January 6, 2010
Запрошена ведмедем, я вирушаю на прогулянку. Ми йдемо на беріг річки. Пішки до цього берега хвилин двадцять. Я ходила туди ранньою весною – подивитися на бекасів; та спекотної пори, ще й з бенто1, йду туди вперше. Можливо, краще було б назвати це не прогулянкою, а походом.
Ведмідь був дорослим ведмедем-самцем, тож був він дуже великий. Лише кілька днів, як він заїхав у 305 кімнату, що в трьох дверях від мене. За звичаєм, якого в наші дні рідко дотримуються переїжджі, він роздав усім пожильцям одного з ним поверху “переїздної” соби2, та й ще по десять листівок кожному на додачу. Мені це було здалося чималим проявом самотності; та все ж, будучи ведмедем, таки, мабуть, не зайве виказувати оточуючим побільше ввічливості.
Отож, як я приймала від нього ту собу, під час розмови і з’ясувалося, що ми із ведмедем не такі вже й повні незнайомці.
Побачивши дощечку з прізвищем на дверях, ведмідь звернувся до мене:
“Чи ви, бува, часом не з Такого-то міста будете?”
Коли ж я відповіла “Так воно і є”, – він розповів, що якось у тому місті заступником голови був дядько однієї людини, що зробила ведмедеві неабияку послугу. І прізвище того заступника було таким же, як в мене; і по розгляді виявилося, що той тодішній заступник приходиться моєму батькові двоюрідним братом. То було майже неістотне рідство, та все ж ведмідь був, схоже, глибоко ним схвильований й ну заходився розводитися про це, пересипаючи мову слівцями на кшталт “узи” і такими іншими. Як не подивись – з того, як він представився сусідам по переїзді, з його манери говорити, – то був радше старомодний ведмідь [...]
