Українізація японських звуків

ПЕРШІ ПІДХОДИ

Японська фонетика дещо відрізняється від звичної нам індоєвропейської. Звуки формуються трохи не так як у нас (але все рівно схоже!) Наприклад, звуки групи さ-, (ざ-) формуються далі на альвеолі, ніж звуки нашої групи са-, за-, а тому звучать як щось середнє між са- і ша- — і якщо у випадку さ цей звук ближчий до «са», то у випадку し — це звук ближчий до «ші»:

さ-{сш}а,　し-{сш}і,　す-{сш}у,　せ-{сш}е,　そ-{сш}о

({сш} — єдиний звук, середній між нашим с- та ш-; запис {сш} означає, що гору в кінцевому звуці бере с-; відповідно {сш} — що гору бере ш-)

Головне тут і далі зрозуміти, що японський звук інший, неіндоєвропейський (і не є сумою індоєвропейських звуків); в даному випадку він “середній” між с- і ш- — тому виникає звучання ші-; неправильно вважати, що у 1-му випадку це са-, а у другому — ші-; адже у нас це різні букви, а значить різні корені; в японській же це однокорінна група {сш}а-, {сш}і-, {сш}у-,{сш}е-, {сш}о- — просто за різних фонетичних обставин цей звук {сш} дещо по-різному звучить! (У інших групах це стосуєтся інших таких складених звуків).

---

Подивимось, наприклад, далі на звуки групи は-(ば-, ぱ-). На відміну від нашої групи звуків «х-» (г, к, х), ці японські звуки по місцю формування наближуються до наших губних ф- (б, п, ф). Тому звуки цієї групи звучать як щось середнє між ха- і фа-, і якщо у випадку は ближче до «ха», то у випадку ふ — ближче до «фу» (а нашій групі г-, к- по місцю формування відповідає група が-, か-):

は-{хф}а,　ひ-{хф}і,　ふ-{хф}у,　へ-{хф}е,　ほ-{хф}о

---

Наступний важливий приклад маємо в групі ら-. Приголосна складова звуків цієї групи — щось середнє між нашими звуками «р» і «л». Це той недиференційований звук , який вимовляють діти, коли ще не можуть чітко промовити «р». Прийнято записувати цей звук як «р», але існують випадки, коли використовують «л» (наприклад, コラ — «кола», адже ясно, що це запозичене слово).

---

І нарешті, треба згадати про ще одне таке середньозвуччя — ん-{нм}. Дійсно, у 90% випадків це звук нагадує нам наш н-; АЛЕ за певних фонетичних умов на передній план висувається його м-складова — як, напр., у випадку з せんぱい -семпай. Ще раз: треба зрозуміти, що це ん — інший звук, не наше н-, і не наше м-! Він середній між ними. І те, що у переважній більшості випадків він звучить нам схоже на н-, не змінює цього факту! Тому не треба дивуватися, коли за певних фонетичних умов починає брати гору його м-складова.

Усе непорозуміння виникає, коли люди намагаються нав’язати японскому звуку ん фонетичну однозначність в термінах індоєвропейських звуків. Тобто люди кажуть собі (і іншим) — воно скрізь н-, тому і в семпай воно має бути н- (сенпай)! А чують вони при цьому саме м- — семпай. І ця невідповідність (між раціональним і емпіричним) їх дратує і спантеличує. Та якщо ви з самого початку розумієте, що сам цей звук ん — середній між нашими н- і м-, просто за різних обставин він по-різному звучить, тоді ви починаєте розуміти, що фундаментально тут ніякої проблеми не існує; це просто питання домовленності — яким індоєвропейським звуком записувати це ん, чи варто за різних фонетичних обставин записувати його різними індоєвропейскими звуками і т.д.

---

Ми не будемо тут обговорювати, що це за фонетичні умови, які спричиняють підкреслення тієї чи іншої індоєвропейської складової (якщо так можна висловитися) таких складених японських звуків (маємо на увазі — “складені” вони для нас, для японців вони цілісні і неподільні) — адже це стаття про запис цих звуків, не про вимову.

Тому, припустивши, що ми цю вимову знаємо і розуміємо, спробуємо її правильно (тобто за правилами цільової мови) записати. Тут виникають певні складнощі (тієї ж природи, що і з ん трохи вище), проілюструвати які краще на прикладі історії транслітерації згаданої першою групи напівсвистячих-напівшиплячих さ-, し- (і похідних).

ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Коли японці вперше записували свої звуки для європейців, вони користувались латиницею (що відображено в назві цієї системи транскрипції — ромаджі). Та в латині не поширений звук «ші», і нема комбінації літер, яка б його передавала. Тому вирішено було уніфікувати запис цієї групи звуків латиницею як sa, si, su, se, so (і похідні). Такий підхід дозволяє до того ж підкреслити однокореневість усієї групи (що дуже важливо).

Та коли англійці ближче зіштовхнулися з необхідністю запису японських звуків, вони помітили, що в їхній мові є комбінації літер, які передають звучання цих «усереднених» японських звуків. Наприклад, в англійському слові she (вона) «і» після шиплячої прекрасно звучить. Тому вони адаптували ромаджі під свою мову, створивши т.зв. Хепбернову транслітерацію, в якій група さ-, し- … передається як sa, shi… (і похідні) — тобто з урахуванням особливостей англійської фонетики.

Єдиним серйозним контр-аргументом проти такого запису може бути тільки те міркування, що так візуально порушується однокореневість японського ряду: sa-, si-, su-, se-, so- виглядають як така собі s-група звуків, а при запису sa-, shi-, su-, se-, so- ця від’ес(s)ність групи порушується. Та насправді в оригінальному (японському) записі цього ряду ніякої такої візуальної єдності нема: さ-, し-, す-, せ-, そ-. Тому я вважаю, що немає ніякої необхідності якось особливо нав’язувати таку візуальну єдність і при транслітерації.

---

Схожа ситуація виникла і з записом японських звуків кирилицею. Оскільки найбільш поширеною кириличною мовою є російська і автором транслітерації є росіянин Поліванов, то не дивно, що ця т.зв. «кириджі» адаптована під російську фонетику. В російській мові тонкі голосні після шиплячих не звучать. Коли пишуть «ши», то кажуть «шы» (і в похідних так само). До того ж російська мова звикла до того, що слова звучать не так як написані, тобто носить більш формальний характер, і більш формальна і уніфікована в своїх підходах до іноземних мов. Тому більшість «середньозвуч» японської були знівельовані, й група さ-, し- … на латинський манер була записана як са-, сі- (і похідні сю-, сё- і т.д.) Перевагою цієї системи є візуально підкреслена однокореневість рядів японських звуків (див. вище).

Однак кириличні мови різні. Фонетика української мови радикально відрізняється від російської (можна сказати, багато в чому протилежна їй в межах кирилиці, порівн. з опозицією «німецька-англійська» в межах германських мов). Наприклад, в українській мові слова як написані, так і звучать, нема акання і німих голосних в ненаголошених складах, дзвінкі приголосні на стиках слів не оглушуються (окрім деяких діалектів), наявний звук «г» тощо.

Однією з таких відмінностей є той факт, що в українській мові тонкі голосні після шиплячих звучать. Наприклад в слові «жінка» чи «миші» «і» після шиплячих не огрубляється в «и», а залишається тонкою. І не треба писати додаткових інструкцій читачу, щоб пояснити йому як звучать склади «шю» чи «шьо». Зважте нарешті на схильність української мови до фонетичної кодифікації (до запису слів по можливості за їхнім звучанням). З цих міркувань українською мовою краще записувати японські звуки так як вони звучать: це не тільки природно — для цього також існує фонетична можливість! Тому в групі さ-, し- варто транслітерувати звуки як са-, ші- (і в похідних).

Контраргумент щодо візуальної однокореневості був обговорений трохи вище — мені не здається доцільним поступатися у даному випадку фонетичним виграшем заради візуального групування (якого і в японському-то записі як такого не існує!)

Отже, керуючись принципом — записувати звуки так, як вони звучать, якщо цільова мова дозволяє це (і має до цього звичай), маємо таку таблицю транслітерації (читаємо як манґу, справа наліво зверху вниз!).

ОДИНАРНІ ЗВУКИ

ん н (м)

わ ва

ら ра (ла)

や я

ま ма

ぱ па

ば ба

は ха (ва)

な на

だ да

た та

ざ дза

さ са

が ґа

か ка

あ а

り рі (лі)

み мі

ぴ пі

び бі

ひ хі

に ні

ぢ джі (дчі)

ち чі

じ джі (жі)

し ші

ぎ ґі

き кі

い і

る ру (лу)

ゆ ю

む му

ぷ пу

ぶ бу

ふ фу

ぬ ну

づ дзу

つ цу

ず дзу (зу)

す су

ぐ ґу

く ку

う у

れ ре (ле)

め ме

ぺ пе

べ бе

へ хе (е)

ね не

で де

て те

ぜ дзе

せ се

げ ґе

け ке

え е

を о (во)

ろ ро (ло)

よ йо (ьо)

も мо

ぽ по

ぼ бо

ほ хо

の но

ど до

と то

ぞ дзо

そ со

ご ґо

こ ко

お о

ПОДВІЙНІ ЗВУКИ

りゃ ря (ля)	みゃ мя	ぴゃ пя	びゃ бя	ひゃ хя	にゃ ня	ぢゃ джя (дчя)	ちゃ чя	じゃ джя	しゃ шя	ぎゃ ґя	きゃ кя
りゅ рю (лю)	みゅ мю	ぴゅ пю	びゅ бю	ひゅ хю	にゅ ню	ぢゅ джю (дчю)	ちゅ чю	じゅ джю	しゅ шю	ぎゅ ґю	きゅ кю
りょ рьо (льо)	みょ мьо	ぴょ пьо	びょ бьо	ひょ хьо	にょ ньо	ぢょ джьо (дчьо)	ちょ чьо	じょ джьо	しょ шьо	ぎょ ґьо	きょ кьо

В дужках вказано можливі припустимі варіанти написання, якщо перекладач вирішить поступитися фонетикою заради візуальної привабливості написання (що буває інколи дуже бажано).

Слід відзначити, що ця японо-українська транслітерація майже в усьому повторює Хепбернову транслітерацію (і це не дивно, адже оновлена Хепбернова транслітерація — найкраща японо-англійська транслітерація, якою зроблено більшість перекладів з японської, і якою користується більшість світу). Однак є й відмінності, оскільки українська мова ще краще за англійську придатна передавати японські звуки – це стосується, наприклад, звуків しゅ, しょ – шю-, шьо-, Хепбернові відповідники яких shu-, sho- не передають в повній мірі звучання «йо» після шиплячих (але це й не російські звуки шу- і шо-, маємо це на увазі!). І хай ці звуки майже невловимі і важковимовні, та чому не скористатись можливістю і не передати ці звуки все рівно?

ФЛУКТУАЦІЇ

Думаю, припустимо використання деяких спрощень при записі японських звуків задля візуальної привабливості чи для уникнення складних довгот. Це означає, що припустимі деякі флуктуації в написанні українською одного й того самого японського слова (але все рівно воно має залишатися впізнаванним!). Наприклад, подвійні «оо», які в японській записуються おう- (з додаванням «у» після складу), а читаються «оо» все-таки краще, як на мене, передавати як в оригінальному написанні і в хепберновій транслітерації, з «у». Використання «у» для передачі подовженого «о» пов’язано з тим фактом, що в старояпонській мові це «у» і звучало! (я на власні вуха чув це в «Аякаші», вони там так і кажуть «соу десу ка»). Насправді це звук не зовсім «у», а більш як білоруський звук ў — «у коротке», як англійське «w», такий самий як в українській “в” у слові “пішов“. Тому формально треба писати «каідоумару» (назва ови). Але думаю допустимо написати і «каідоомару», і «кайдоомару». Слово лишається впізнаванним. Формальне написання краще з тих міркувань, що по ньому можна легко відтворити оригінальну кану і утворюється взаємно-однозначна відповідність між мовами.

---

Ще одна суттєва складність японської фонетики (яка взагалі-то нескладна!) — система наголосів. Японські наголоси носять не силовий характер (як у нас), а тональний (мелодійний). В японській є дві (грубо) висоти звуку, і кожний склад в слові має ту чи іншу висоту (в китайській мові, наприклад, таких висот, якщо не помиляюсь, п’ять!). Цей тональний малюнок передає мовні і смислові інтонації. Така річ як наш наголос в японській відсутня. Якщо вам здається, що ви чуєте наголос, то це ви чуєте певний різкий перепад висот. Однак, знов ж таки, під різними впливами, зараз це, з одного боку, досить сильно нівелюється, а з іншого — якщо ви казатимете японські слова, використовуючи силовий наголос – японці вас прекрасно зрозуміють (це не так для китайської!). Тому передача подвійних звуків в контексті тональних наголосів — суцільна область мовного чуття перекладача. Спочатку треба записати слово формально, а потім трохи подумати. Візьмемо, наприклад, слово 少女 (しょうじょ, «маленька жінка», дівчинка). Формально воно записується так «шьоуджьо». Однак тональний малюнок тут такий, що силовий наголос на першому складі досить точно його передає. Однієї сили нашого наголосу достатньо щоб «подвоїти» звучання о- в першому складі, тому достатньо записати «шьоджьо» (якщо читач, звісно, знатиме де ставити наголос). Та навіть використання двічі звуку «йо» не є необхідністю в цьому слові! Завдяки такому потужному фонетичному явищу як асиміляція або випередження (явище усереднення звучання голосних у суміжних складах) ми можемо заради візуальної привабливості опустити «ьо» в одному з складів: «шьоджо». З іншого боку, якщо ми записуємо слово 高交 (こうこう, «висока школа», школа вищого ступеня, старші класи), тобто формально «коукоу», то тут такого робити не можна, адже тональний малюнок в даному випадку не дозволяє за рахунок наголосу «скоротити» подвійності (тільки послухайте, як це слово промовляють японці). Тому допустима тільки флуктуація «коокоо». В усякому разі, покладайтесь в таких випадках на власний слух і мовне чуття.

---

І нарешті, треба мати на увазі, що існують деякі історичні винятки, історично усталені транскрипції, яких варто, мабуть, дотримуватись. Наприклад, 東京 “Токіо” (правильно “Тоукьоу”, візуально привабливіше з урахуванням силового наголосу “Токьоу” або “Токьоо”), те саме з “Кіото”; чи “джіу-джітсу” (хоч правильно було б джю-джіцу), або, що важливіше, “дзю-до” (“джю-доу”, “джю-до”). “Міцубісі”, натомість, вже, здається, офіційно підправили в “Міцубіші”.

ПОСИЛАННЯ

Обговорювана тема носить суперечливий характер, бажаючі можуть більш ретельно дослідити питання і послідкувати за дискусією з цього приводу (та взяти в ній участь! ;-)) в таких гілках форуму уаніме:

1. Форум на уаніме, гілка 1
2. Форум на уаніме, гілка 2
3. Вікіпедіа про ромаджі

ЗАУВАЖЕННЯ

Все викладене вище не є офіційною українською транслітерацію (про яку мені нічого не відомо), і відбиває тільки мій підхід до прямої передачі японських звуків засобами української мови на засадах безпосередності (відсутності посередників) і здорового глузду.